Націоналізм vs патріотизм: парадокси української дійсності

Останні події на газовому фронті залишають мало місця для оптимізму.

Російський "Газпром" готується до переможного прориву на внутрішній український ринок. Під загрозою опинилася енергетична безпека України – а, отже, і реальний державний суверенітет.

Українські лідери в критичний момент не здатні виступати єдиним фронтом і як і раніше дозволяють Москві грати на наших внутрішньополітичних протиріччях.

Ми знову спостерігаємо незграбні спроби Банкової оголосити чергову газову поразку перемогою. Врешті, вдумливих спостерігачів вразила історія з сумнозвісною телеграмою, коли президент України охоче виконав роль дисциплінованого кремлівського кур’єра.

Парадоксально, але гра в піддавання з Кремлем і "Газпромом" відбувається на тлі націонал-патріотичної лихоманки, ініційованої тими ж вітчизняними політиками. Тут вам і форсована українізація, і заходи до 75-річчя Голодомору, і вимоги оголосити 2009-й роком Степана Бандери...

Коли тріумф національної ідеї межує з безславною здачею стратегічних інтересів України, є про що замислитися. Схоже, поняття "нація" і "держава" все-таки не тотожні, і гостру нестачу прагматичного державного патріотизму не заміниш кінськими дозами радикального націонал-патріотизму.

Поки в керівних кріслах сиділи русифіковані професори Янукович і Табачник, була слабка надія, що політики націоналістичної спрямованості зможуть ефективно відстоювати інтереси нашої країни. На жаль, ця надія поповнила великий список мильних бульбашок, які луснули за останні три роки.

Нищівний удар по ілюзії було нанесено вже в січні 2006-го, коли російську столицю відвідав глава Конгресу українських націоналістів і НАК "Нафтогазу" Олексій Івченко. Як ми пам’ятаємо, він взяв у Білокамінну перекладача, щоб не оскверняти свої вуста мовою московських окупантів.

Однак демонстративний націоналізм не зашкодив Олексієві Григоровичу підписати сумнозвісні газові угоди, які вдарили по стратегічних інтересах Української держави.

Нашої з вами держави, в якій проживають люди різних національностей і культурних традицій.

Утім, московські подвиги пана Івченка – не єдиний приклад парадоксального антагонізму між націоналістичною ідеєю і державними інтересами.

Подібні випадки можна зустріти й у західноєвропейській історії. Візьмемо хоча б т.зв. "уряд Віші", який діяв у Франції в 1940-1944 роках і активно співпрацював з Третім рейхом.

Широко розрекламоване владою "національне відродження" супроводжувалося фактичною втратою державного суверенітету – і все це французам пропонували ті ж самі респектабельні діячі. З’ясувалося, що пихата націоналістична риторика може служити чудовим прикриттям для ганебної капітулянтської політики.

За умовами перемир’я з гітлерівською Німеччиною 2/3 французької території окуповані німцями? Не варто турбуватися через дрібниці! Зате ми повертаємося до наших славних галльських джерел, відроджуємо забуті національні традиції!

Французька армія розпущена, а в німецьких таборах залишається півтора мільйона військовополонених? Подумаєш! Зате у нас нарешті з’явилася можливість відокремити зерна від полови, очистити націю від суб’єктів, що за визначенням не можуть бути справжніми французами – євреїв, масонів, осоружних космополітів.

Доля Франції в надійних руках! На чолі країни став знаменитий маршал Анрі Петен – національний герой, гроза німців у Першій світовій війні. І не біда, що зараз легенда нації справно виконує усі вказівки тих же німців і покірно призначає на ключові посади людей, угодних Берліну...

Підкреслимо, що в результаті дій уряду Віші у Франції на довгі роки було дискредитовано саме поняття "націоналіст". Мабуть, у нинішніх українських лідерів є всі шанси повторити сумнівне досягнення маршала Петена і його соратників.

У будь-якому разі, за час президентства Віктора Ющенка північний сусід домігся помітних успіхів у справі поневолювання України – під акомпанемент бадьорих спічів про національне відродження. Голова ради директорів ВАТ "Газпром" і майбутній президент ВАТ "Російська Федерація" пан Медведєв може бути задоволений.

Однак такий стан справ влаштовує і деяку частину наших співвітчизників. Їм здається, що президентські ініціативи щодо Голодомору, УПА або форсованої українізації компенсують сумнівну діяльність української влади на енергетичному полі.

Головним критерієм служить реакція російських ЗМІ й особисто Володимира Путіна – якщо офіційна Москва викриває підступ націоналістів, виходить, ми перемагаємо.

Але чи дійсно кремлівське керівництво так сильно турбують культурно-історичні ініціативи українських колег? Треба думати, при черговій звістці про вшановування Шухевича або Бандери Путіна кидає в холодний піт?

Ймовірно, почувши про кримінальну відповідальність за невизнання Голодомору геноцидом, Володимир Володимирович голосно плаче і кличе маму, а після примусової українізації нашого кінопрокату ВВП мучать нічні кошмари?

Є побоювання, що насправді не зовсім так. Точніше, зовсім не так. Фактично історико-мовна активність українського керівництва грає на руку офіційній Москві, допомагаючи кремлівським пропагандистам формувати ефектний образ ворога.

Злісний бандерівець під боком сприяє консолідації населення навколо правлячого режиму – власне, цьому і слугує галас у російських ЗМІ, а також гнівні випади російського дипломатичного відомства.

Крім того, незграбні дії українських націонал-патріотів допомагають Кремлю збільшити кількість своїх прихильників у самій Україні.

Настав час подивитися правді в очі. Багато наших співгромадян хоч і вказують в анкетах "національність – українець", належать до російської культурної традиції і власне кажучи є росіянами.

Це факт, і нічого особливо жахливого тут нема. Власники українських прізвищ можуть говорити і думати російською – головне, щоб власники українських паспортів не вважали себе підданими Російської Федерації.

На жаль, затяті спроби перетворити "українських росіян" в етнічних українців призводять до зворотних результатів – адже, як довів у свій час Ісак Ньютон, сила дії дорівнює силі протидії.

Радикальні, найчастіше непродумані заходи, проведені в рамках курсу на тотальну українізацію, змушують мільйони наших співгромадян відчути себе чужинцями в цій країні.

Провокується фронда щодо держави Україна; у жителів південно-східних регіонів з’являється зайвий стимул повернути свої погляди вбік сусідньої країни і безпринципних діячів, що отримують фінансову підтримку з Москви.

Великою популярністю у нас користується гучний термін "п’ята колона". Що ж, вона дійсно існує і представлена людьми, які не вважають себе громадянами Української держави і шкодять її стратегічним інтересам.

Але дехто не проти нав’язати інші критерії приналежності до п’ятої колони – наприклад, критичне ставлення до вождів ОУН або бажання дивитися кінофільми російською мовою. І чим активніше полум’яні націонал-патріоти будуть записувати своїх співгромадян у ряди уявлюваної п’ятої колони, тим сильнішою буде реальна п’ята колона. Такий парадокс сучасної української дійсності.

Але повернімося до спроб нашого керівництва прикрити стратегічну наготу гучними націоналістичними гаслами. Подібні меседжі, без сумніву, зручні: вони легко засвоюються населенням; фактично ми маємо справу з аналогом соціального популізму в гуманітарній сфері.

Зірка Героя для головкому УПА або обов’язкове дублювання кінопродукції українською мовою – це ефектно, це наповнює серця простих націонал-патріотів радістю й оптимізмом, це гранично ясно і зрозуміло.

Навпаки, у заплутаних газових схемах рядовому українцеві розібратися нелегко, особливо якщо в нього немає доступу до документів, які влада воліє тримати за сімома замками.

Прояснити ситуацію допомагають розслідування і застереження дійсно патріотичних журналістів і експертів. Одні з них говорять і пишуть українською мовою, інші – російською, але всім цим людям небайдужа доля держави, громадянами якої вони є.

По суті, лише тверда громадянська позиція окремих українських ЗМІ заважає вітчизняній еліті змалювати сумнівні енергетичні домовленості як найбільшу національну перемогу.

Але в перспективі можновладці можуть усунути цю прикру перешкоду – на жаль, в Україні зберігається загроза поступової ерозії демократичних завоювань, у тому числі і свободи слова.

Сьогодні в нашій країні склалася досить тривожна ситуація.

Ті самі політики, по-перше, активно маніпулюють голосними націоналістичними гаслами; по-друге, демонструють нездатність ефективно відстоювати стратегічні інтереси держави; а по-третє, виявляють явні авторитарні нахили.

Як відомо, на обрії вже замаячів проект нової Конституції з президентськими повноваженнями, про які Леонід Данилович міг тільки мріяти. Якщо всі ці тенденції отримають подальший розвиток, в Україні може сформуватися досить цікава модель авторитаризму.

Призвавши на допомогу Замятіна, Оруелла, Хакслі і братів Вачовських, спробуємо намалювати власну антиутопію.

Отже, Україна недалекого майбутнього. Усі стратегічні позиції благополучно здані Кремлю, економічна незалежність країни стала фікцією, наша держава de facto являє собою протекторат російського "Газпрому". Москва успішно перетворює українських керівників у слухняних маріонеток.

Не останню роль тут відіграють особисті фінансові інтереси нашої еліти: корупція у верхах цвіте пишним цвітом. Євроатлантична інтеграція зупинилася на рівні порожніх гасел – їхньою ретрансляцією займаються дисципліновані вітчизняні ЗМІ.

При цьому більшу частину громадян доля країни зовсім не хвилює: вони вже давно не вважають цю державу своєю. А інша, патріотична частина населення... радіє. Тому що в "національній матриці" знайти привід для бурхливої радості простіше простого. Можна, наприклад, посмертно присвоїти гетьманові Мазепі звання Героя України.

Яка важлива віха на шляху національного відродження, який безстрашний виклик імперській Москві! Протести несвідомих співгромадян і російського МЗС остаточно переконають рядових націонал-патріотів у тому, що країна рухається вперед усупереч ворожим підступам...

А вам би хотілося жити в такій Україні?

Автор Михайло Дубинянський


Источник: “http://www.pravda.com.ua/articles/2008/02/28/3383891/”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя